Дмитро до початку повномасштабного вторгнення Росії працював у будівельній сфері, займаючись утепленням будинків та фасадними оздоблювальними роботами. З початком війни він добровільно вступив до територіальної оборони, пройшов військові навчання і згодом став бійцем штурмового підрозділу, де отримав своє перше поранення. Після певного періоду поза фронтом Дмитро самостійно ухвалив рішення повернутися до лав Збройних сил України, приєднавшись до 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле».
Одне з його бойових завдань почалося з простої потреби — на позиції закінчилася вода, тож він разом із побратимом вирушив до найближчого колодязя. Та ця звичайна місія раптово обернулася трагедією — побратим наступив на міну, пролунало сильне вибухання. Дмитро розповідає, що в ту мить відчув страх, руки тряслися, а сльози наверталися, але він одразу взявся рятувати товариша.
Він виніс пораненого до бліндажа, наклав турнікети і зв’язався з командуванням. Через постійні ворожі атаки безпілотників і артилерійський обстріл технічна евакуація була неможливою. Протягом семи днів Дмитро не залишав побратима, контролюючи його стан, зупиняючи кровотечу і підтримуючи морально. На сьому добу з’явилася коротка можливість для евакуації, і разом із іншим військовослужбовцем він понад два кілометри ніс пораненого до місця, де на нього вже чекали квадроцикли.
Лише передавши побратима медикам, Дмитро зміг трохи розслабитися — тепер той був у безпеці. Врятований боєць продовжує лікування і підтримує контакт із Дмитром. Сам військовий підкреслює, що на війні людина поруч — це більше, ніж просто товариш по службі, це той, від кого часто залежить життя. Ця історія — про страх, який не зупинив, про витримку, відповідальність і найголовніше правило війни: своїх не залишають.